народним настінним розписом жителів Перш ніж братися за фарби, треба було зрозуміти, що таке
важливе ховаються за «хвильками», «краплинками», «гачочками». Журналістські
нариси про легенди рідного краю, твори публіцистично – художньої літератури,
які містять опис легенд, уявлень, вірувань наших предків, автентичні тексти
пісень, бувальщин, народного фольклору Півдня України.
Сумлінна, добросовісна, трудівниця нині всі свої знання і вміння передає своїм учням, які радо приходять на уроки, тому що на заняттях вона не обмежується програмним матеріалом, а зажди розповідає щось цікаве.
Завдяки її таланту заграли новими барвами поетичні рядки Юрія Зіньковського. Іі виступи завжди вирізняються особливою чуттєвістю, мелодійністю, стають прикрасою будь-якого заходу.
Також хоче навчитися ще одному виду творчості – малюванню. Як каже Наталя «Головне - йти назустріч своїм мріям. Тоді вони стають реальними».
У 1991 році одружився. Разом з дружиною Світланою народили і виховали сина Євгена і доньку Настю.
Як поет і виконавець приймав участь у районному фестивалі мистецтв «Весняні ноти творчості», лауреат Першого форуму літераторів Очаківщини.
У Євгена всі поезії зібрані у рукописному зошиті – виданням книжки він не переймається взагалі, бо на першому місці у чоловіка не поезія, а - родина, духовність, і віра. Принаймні, так у нього розставлені акценти.
Ось як сам Євген
пише про свою творчість:
Я поетом не родился, Цели нет великим стать. Просто
я остановился,
Пару строчек набросать. Потому что мысли, рифмы, Ищут белого листа,
А иначе в рифмах жизни, Разобьет все суета. Если стих ты на бумаге,
Не сумеешь изложить. То твои стихи – бродяги, Лиш мгновенья будут жить.
Якось увечері, блукаючи по всесвітній інтернетівській павутині натрапляю на ім’я: Ігор Поліванов, село Куцуруб. Зайшовши на сайт журналу “Флорида” (російськомовний журнал у Флориді, США), читаю колонку головного редактора журналу. Він пише: "Пусть попробует мне кто-нибудь объяснить, как это выходит, что у меня, старого журналюги и циника, вдруг ком к горлу и глаза влажнеют от такого вот простого текста: Мы боялись дедушки и не любили его. В наших глазах бабушка была доброй, а он злой, и когда он бывал дома, мы не осмеливались шуметь. Но дома он бывал мало. Летом он обычно нанимался охранять людские сады и огороды за селом, да и зимой он что-то охранял. Кажется, какой-то магазин. Помню, как утром он приходил с дежурства, садился к печке, снимал калоши, прошитые тонкой медной проволокой, затем ноговицы, ватные стеганые чулки и начинал охоту на вшей. Ноговицы, видно, привлекшие ценой, обшитые марлей, он выворачивал наизнанку и в швах были хорошо видны светло-серые крупные вши с кровяными брюшками от дедушкиной крови. Представляю, как кусали они его всю ночь и как он мечтал об этой сладостной минуте мести.
Зимними долгими вечерами он обычно неподвижно сидел у печки и о чем-то думал, и мы дети, иногда, за его спиной кривлялись, показывали ему язык и тихо хихикали. Лишь много позже я понял, что выжила наша семья в то время благодаря дедушке. Это - отрывок из рассказа Игоря Поливанова "Дед Захар". Откуда берется такой талант у человека без образования, да еще и инвалида, который с детства переболел костным туберкулезом. И какое-то село Куцуруб, какой-то Очаковский район... Как это все выходит?»
Коли в сімдесятих роках
жили на півночі, написав першу повість. Йому вже йшов четвертий десяток, коли
журнал "Дальний Восток" опублікував його
розповідь. Писав, але друкувався мало,
було декілька публікації у кримських
газетах. То були важкі роки перебудови і країні було не до письменників,
тому трохи зневірився у власних силах. Молодший син Петро
через Internet дізнався про літературний
конкурс оголошений журналом “Флорида”, та надіслав твори батька.
Так, у листопаді 2010 року, журнал вперше надрукував розповідь “Дід Захар”.
Потім, вже у 2011 році вийшли “Жажда” та “Бремя вины”. Знову ж таки,
син, виставив твори батька на сайті “Проза.ру”.
Пішли гарні рецензії, відгуки. Це
надало автору наснаги і впевненості у майбутні творчі здобутки.Творчість Ігоря Петровича – це своєрідна енциклопедія про цінність життя і доброту... Написано здавалося б просто, але яскраво і зримо, і найголовніше в творах - людська душа, і любов до природи, і тепло, і печаль, і душевне страждання від недосконалості того, як все несправедливо влаштовано у світі. Самородок - так ми говоримо про шматок чистого золота, знайденого у природі. Самородок - так називають і людину з вродженим великим талантом, засіяним чистим, золотим зерном своїх образів. Література була б не можлива, якби її не зрощували такі самородки, як Ігор Поліванов.
Немає коментарів:
Дописати коментар