БібліоNews

  У повсякденному житті ми звикли до того, що відомих, незвичайних людей можна побачити по телевізору, прочитати про них в газеті чи журналі. Повірте, що це зовсім не так. Досить часто вони живуть поруч з нами.

 Якось увечері, блукаючи  по  всесвітній інтернетівській павутині натрапляю на ім’я:  Ігор Поліванов, село Куцуруб. Зайшовши на сайт журналу “Флорида”  (російсь- комовний журнал у Флориді,  США), читаю  колонку головного редактора журналу.  Він пише: "Пусть попробует мне кто-нибудь объяснить, как это выходит, что у меня, старого  журналюги и циника, вдруг  ком  к горлу и глаза влажнеют от такого вот простого текста: Мы боялись дедушки и не любили его. В наших глазах бабушка была доброй, а он злой, и когда он бывал дома, мы не осмеливались шуметь. Но дома он бывал мало. Летом он обычно нанимался охранять людские сады и огороды за селом, да и зимой он что-то охранял. Кажется, какой-то магазин. Помню, как утром он приходил с дежурства, садился к печке, снимал калоши, прошитые тонкой медной проволокой, затем ноговицы, ватные стеганые чулки и начинал охоту на вшей. Ноговицы, видно, привлекшие ценой,  обшитые марлей, он выворачивал наизнанку и в швах были хорошо видны светло-серые крупные вши с кровяными брюшками от дедушкиной крови. Представляю, как кусали они его всю ночь и как он мечтал об этой сладостной минуте мести. Зимними долгими вечерами он обычно неподвижно сидел у печки и о чем-то думал, и мы дети, иногда, за его спиной кривлялись, показывали ему язык и тихо хихикали. Лишь много позже я понял, что выжила наша семья в то время благодаря дедушке. Это - отрывок из рассказа Игоря Поливанова "Дед Захар". Откуда берется такой талант у человека без образования, да еще и инвалида, который с детства переболел костным туберкулезом. И какое-то село Куцуруб, какой-то Очаковский район... Как это все выходит?»

Здивувалась і дуже зацікавилась, бо насправді знала цю людину, а що він пише  дізналась вперше.

  Хто ж він -  Ігор Поліванов?  Народився  Ігор Петрович в 1934 роки в м. Новочеркаську, Ростовської області.  В перший рік Другої світової  війни загинув батько. У 1943 р. залишився і без матері, яка була засуджена по 58 статті і провела в таборах Магаданської області 13 років, після чого була реабілітована і звільнена. Виховувався у родичів. Отримав середню освіту. Працював в основному робітником-будівельником в різних районах  Радянського Союзу.    У 1989 році переїхав до України,  у село Куцуруб, де і мешкав до нині.   Разом з дружиною Валентиною Павлівною виростили трьох синів.

Коли в сімдесятих роках жили на півночі, написав першу повість. Йому вже йшов четвертий десяток, коли журнал "Дальний Восток" опублікував його розповідь. Писав,  але друкувався мало, було декілька  публікації у кримських газетах. То були важкі  роки  перебудови і країні було не до письменників, тому трохи зневірився у власних силах.  Молодший син Петро  через Internet дізнався про літературний конкурс  оголошений  журналом “Флорида”, та надіслав твори батька. Так,  у листопаді 2010 року, журнал вперше надрукував розповідь “Дід Захар”. Потім, вже у 2011 році вийшли “Жажда” та “Бремя вины”.  Знову ж таки, син,  виставив твори  батька на сайті  “Проза.ру”.  Пішли гарні  рецензії, відгуки. Це надало  автору   наснаги і впевненості  у майбутні творчі здобутки.

   Творчість  Ігоря Петровича – це своєрідна енциклопедія  про  цінність життя  і доброту... Написано здавалося б просто, але яскраво і зримо, і найголовніше в  творах  - людська душа, і любов до природи, і тепло, і печаль, і душевне страждання від недосконалості того, як все несправедливо влаштовано у світі.  Самородок - так ми говоримо про шматок чистого золота, знайденого у природі. Самородок - так називають і людину з вродженим великим талантом, засіяним чистим, золотим зерном своїх образів. Література  була б не можлива, якби її не зрощували такі самородки, як Ігор Поліванов.

Напевно, кожному з нас варто придивитись, озирнутися навколо себе: а раптом поруч з вами живе і працює така ж незвичайна людина, яка варта нашої уваги, гарного слова, подяки та поваги. І якщо ви таку людину знаєте, то розкажіть всім про неї.